* * *

Чорнота прийшла так непомітно,
Але ж темряви я не боюсь!
ВОНА ж прийшла так тихо і привітно,
Що миттю стало моторошно,
А потім... спокій і все зникло...
Залишилися тільки ми удвох,
Посеред темної абстакції розмов.
Не видно нічогісінько навколо,
Лиш очі, пронизані байдужістю навпроти...
Чому ж так відчуттям скорботи
Наповнилося серце вмить?
Я бач, як ти спиш, як думаєш...
Радієш й злишся, як не знаєш,
Чого так раптом сталося з тобою...
А я стою загорнута у саван... з мрій...
Чужих... вже не моїх... так склалося,
Що не піду з тобою далі я...